Про український секс, заборони і фестиваль у Львові

Ситуація у Львові з Фестивалем Рівності підняла жваву та різноманітну суспільну дискусію – і це є хорошою ознакою.

Громадянське суспільство в Україні є, воно публічне, та реагує на актуальні виклики. Однак, в цій дискусії є кілька моментів, розуміння яких варто поглибити.

10423306_645166765617145_6530231551294619931_n

Тамара Злобіна

Нещодавно на великі екрани вийшов фільм Квентіна Тарантіно “Мерзенна вісімка“.

Дія відбувається через кількадесят років після відміни рабства і громадянської війни Півночі з Півднем. У позірно детективному сюжеті Тарантіно розповідає історію про зародження системи права, показує момент та логіку цього зародження – серед крові та м’яса прямого конфлікту інтересів.

Двоє мисливців за головами, одна злочинниця, шериф і члени банди, охочі звільнити свою посестру, зустрічаються в усамітненій корчмі у горах.

У філігранних діалогах протягом фільму герої розповідають свої історії та мотивації, які підштовхували їх коїти насилля.

Не стану переказувати сюжет у деталях – його сіль у тому, що, зрештою, шериф-конфедерат, у минулому гордий член банди мародерів, яка нападала на звільнених рабів і мисливець за головами – чорношкірий солдат армії Півночі – об’єднуються, щоб здійснити правосуддя.

Усі помирають – але перемагає система права, холодна, регламентована, і безособова – єдина здатна врятувати країну, урівнявши всіх перед законом. 

Для мене ця історія резонує з українським сьогодненням, адже, як тільки мова заходить про геїв та лесбійок, частина суспільства чомусь забуває, що система права у нас уже є; вважає за можливе порушувати закон; та вважає прийнятним схвалювати порушення закону публічно.

Тому, насамперед, нагадаю норми Основного закону держави Україна – нашої Конституції:

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3 )

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24).

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (стаття 39).

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (стаття 35 ).

Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8).

Далі задачка на елементарну логіку.

Є група осіб, які проводять мирне зібрання. У закритому приміщенні. Щоб потрапити на подію, потрібно попередньо зареєструватись.

І є група осіб, які у кількості кілька десятків осіб збираються на вулиці, у масках. Закидають автобуси з громадян(к)ами України камінням і петардами. Ходять центром Львова з бітами. “Патрулюють” вулиці і зупиняють громадян/ок на свій вибір та “перевіряють” їх.

Хто з цих груп порушує закон?  Очевидно, друга.

Кому дістається громадське обурення? Чомусь першій.

Мені, як громадянці, байдуже, хто саме потраплятиме у ці групи осіб, якою буде їх повістка дня, їх вимоги.

Я хочу жити у правовій державі і почувати себе безпечно взамін за сплату податків. Для цього потрібно, щоби верховенство права діяло.

Щоб представники держави без зволікань забезпечували право на мирне зібрання, а насильницьким діям ефективно перешкоджали.

Це про чисту правову логіку.  Тепер про Фестиваль Рівності.

Фестиваль Рівності – це серія виставок, фотопоказів, обговорень і тд., присвячених протидії різним формам дискримінації, у тому числі, дискримінації переселенців, за ознакою національності, ЛГБТ осіб, за віком чи станом здоров’я.

Фестиваль мав відбуватись у винайнятих для цього приміщеннях, на нього потрібно було попередньо реєструватися.

Ще до проведення Фестивалю на організаторів та обрані локації посипався шквал погроз (у тому числі – погроз фізичної розправи та нищення майна), за ними пішла низка відмов аж до скандалу в готелі “Львів”, і право-радикального насильницького шабашу в центрі міста.

Так, 18 березня вночі суд заборонив проведення масових вуличних заходів у Львові 19-20 березня – але проведення закритої дискусії чи фотовиставки не є масовим вуличним заходом.

А чим є організований натовп противників фестивалю під готелем “Дністер”, які кидаються камінням?

У цьому контексті дивує позиція, популярна серед ліберальної інтелігенції: те, що сталось, неправильно, але “не треба було провокувати”.

“Суспільство не готове, мало знають про геїв, думають, що то мав бути напівголий карнавал на вулицях”. “Зараз то не на часі”. “Не такими методами”. “Потрібно було зібрати ширшу громадську коаліцію та провести захід у м’якшій формі”.

Подібні думки висловили, наприклад, Євген Глібовицький та Юрій Винничук.

Однак, які методи можуть бути ще “лагіднішими”, аніж виставка та обговорення – різних форм дискримінації, дискримінації як такої? Як громаді дізнаватись про життя реальних українських ЛГБТ, як не через кіно, телепередачі, публікації?

І як можна розмовляти з суспільством мовчки? 

У ліберальних інтелектуалів коротка пам’ять. У 2009 році Я-Галерею в Києві спалили за презентацію поетичної антології. Важливо згадати цю історію (хронологія від Олексія Радинського):

25 вересня в арт-центрі Павла Гудімова “Я Галерея” відбувся диспут на тему “Пропаганда гомосексуалізму чи пропаганда толерантності?”. Обговорювалися поява антології “120 сторінок Содому” та заборона показу в Україні фільму “Бруно”.

Ця акція проходила в межах фестивалю “Остання барикада”, а “Я Галерея” лише надала приміщення для її проведення.

У ніч на 30 вересня невідомі підпалили “Я Галерею”, залишивши на стіні напис “Ні содомії! ОУН”. Реакція ключових учасників цих подій не забарилася, й вона була на диво знаковою.

Першим ділом було затерто провокативний напис. А вже вранці 30 вересня Андрій Мокроусов, головний редактор видавництва “Критика”, що видало антологію, поширив заяву, в якій прямим текстом пов’язав підпал галереї Гудімова з вищезгаданим диспутом, а також із націоналістичними погромами на Львівському форумі та в книгарні “Є”, що супроводжували презентації “120 сторінок Содому”.

Крім того, Мокроусов скаржився, що медіа “цей брутальний акт терору зиґнорували”, й“така прикра громадська байдужість напевно спонукатиме погромників, які за вельми короткий час пройшли шлях від майонезу і товченого перцю до побиття і підпалів, чинити щораз гірше насильство”.

Громадська байдужість і справді спонукала. У 2015 році згорів кінотеатр “Жовтень” – наша комунальна власність, тому що запалювальну суміш кинули у живих людей під час перегляду фільму на невгодну правим тематику.

Скільки ще подібних випадків потрібно, щоб перестати обговорювати “недостатньо м’які” методи ЛГБТ активістів і поговорити про протизаконність дій їх опонентів?

Адже атаки консерваторів і правих – саме на культурні продукти, саме на процес громадського діалогу, на сам наш спосіб бути цивілізованими і домовлятись, витворюючи нові уявлення про себе як про спільноту.

Тут не може бути жодних питань до представниць і представників ЛГБТ спільноти про “не такі” методи і “невчасність” їх цілком законних дій – історія показує, що вони завжди будуть “не такими” і “невчасними”.

Єдине питання – до нас самих.

Чи зможемо ми об’єднатись заради верховенства права і рівності перед законом – тих цінностей, за які стояв Майдан? Реалізувати їх не в теорії – а на практиці.

Тут можна би було поставити крапку. Але є ще одне питання, з яким вартує розібратись, коли ми говоримо про права ЛГБТ осіб та реакцію суспільства на розмову про ці права.

Це український секс.

Саме той секс, якого “не було” в СРСР. Бо у СРСР були громадянська війна, сталінський терор, масові табори з  мільйонами ув’язнених, ІІ світова війна з мільйонами жертв, а під час усіх цих подій – мільйони мільйонів сексуальних злочинів.

Після цього були “відлига” і “застій”, дефіцит і “хрущовки”. Були три покоління родини, які десятиліттями жили в однокімнатній квартирі. Були сексуальні домагання на роботі, про які ніколи не розмовлялось публічно. Був “подружній обов’язок” і дрімуча сексуальна неграмотність.

І все це у 1990х прикрили національною благопристойністю, побожністю та “традиційною мораллю”, а зверху щедро посипали комерціалізованими й об’єктивованими жіночими тілами з реклами та масової культури.

І це – не про минуле, не про бабусь і дідусів.

Я знаю традиційні сім’ї, в яких роками не займаються сексом, у чоловіків постійні коханки, однак щонеділі вони ходять родиною до церкви і навіть не думають про розлучення – шлюб це святе! Мої однолітки звертаються до повій за мінетом, бо “матір моїх дітей не може брати тото до рота”.

Я не можу ходити у нічний клуб у своєму невеликому місті, тому що це не місце відпочинку – це місце, де чоловіки середнього віку знімають молоденьких дівчаток, у той час як їх дружини бавлять дома дітей.

Про це всі знають. Але я не помітила пікету поборників “традиційних цінностей” біля цього “гнізда розпусти”.

Сексуальна сфера у нашому колективному підсвідомому – це одна велика, в’язка, багаторівнева травма, з якою ми, як суспільство, ще навіть і не починали працювати.

А витіснена травма, звісно ж, шукає виходу. Аж тут – сексуальні меншини.

Ось він, той секс, про який нарешті можна поговорити! Вихлюпнути всю напругу, яка збиралась десятиліттями та передавалсь із покоління у покоління, не усвідомлюючи свого джерела. 

Тому і не співпадають риторики “збочених” ЛГБТ і “здорових” традиціоналістів.

“Неможливість оформити легальне партнерство між представниками однієї статі веде до проблем з успадкуванням та неможливості потрапити в лікарню до партнера у кризовій ситуації” – “вам ніхто не забороняє займатись з сексом, з ким ви хочете”.

“Гомосексуальні підлітки, а також діти з гомосексуальних сімей піддаються тиску та травлі в школах. Значна частина підлітків, які скоюють самогубства – це саме гомосексуальні підлітки” – “робіть свої справи в спальні, не треба нести то на люди”.

“Люди в шлюбі не можуть бути обидва на керівних посадах або у підпорядкуванні один до одного на підприємстві, бо це створює можливість для корупції. Без реєстрації гомосексуальних союзів цю норму складно забезпечити” – “хто їх дискримінує, кожен дроче так як хоче”.

Пані посол Великобританії в Україні розповіла, як це бути лесбійкою-дипломатом у гомофобній країні” – “яку корисну і потрібну мені інформацію я отримала про пані посла – що вона спить не з хлопцями, а з дівчатами. А якого кольору у неї волосся на лобку, вона не хоче розказати?”. 

Представники та представниці ЛГБТ спільнот, а також ті, хто підтримують їх рівні права, говорять мовою закону, логіки, раціональності; осмислюють правила співжиття у суспільстві; показують, які системи і структури держави працюють погано; пояснюють, чому.

Розповідають про свій досвід стосунків з батьками, вчителями, однокласниками, колегами по роботі і сусідами по будинку. Одним словом, про весь комплекс соціальних ситуацій, з якого складається життя людини – окрім власне сексу, адже це справді інтимна справа кожного і кожної.

Традиціоналісти ж чомусь бачать у цих розмовах одні члени і вагіни, які їх невротична фантазія поєднує у недозволених комбінаціях.

І ще трішки про подвійні стандарти.

“Президент України Петро Порошенко розповів про історію кохання з дружиною Мариною”. – “Навіщо це виставляти?! Нащо хвалитись тим, з ким він спить? Ще би про колір білизни розповів”. 

Відкритий лист міському голові Львова Андрію Садовому у зв’язку із проявами дискримінації та порушенням базових прав людини у місті Львові


Тамара Злобіна

 

2 thoughts on “Про український секс, заборони і фестиваль у Львові

  1. Йижачок

    І знов у моєї улюбленої авторки посеред залізобетонних аргументів – “Кому дістається громадське обурення? Чомусь першій.” Ні, обурення дістається обом групам, а крім них ще й владі. Але простіше бачити все крізь свою ідеологічну призму, в якій засуджують не зігуючих і морожену владу, а саме ущемленное меньшинство.

    Reply

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *