Чому потрібно переосмислити і поважати всі свята

By | 21 Січень 2016

10590475_814122895295780_7317691391843958150_nТамара Злобіна


Наприкінці зимових свят я написала колонку для Української Правди про новий міжконфесійний діалог, який складається зараз в Україні на основі взаєморозуміння, поваги, а також визнання держави як світської організації. І на наступний день прочитала новину про освячення водогону комунальним підприємством у моєму місті. Це ж просто середньовічне мракобісся.

Чим думав священник, освячуючи воду для зливних бачків? Чим думали керівник державного підприємства і секретар міської ради, коли радісно порушували Конституцію (стаття 35. “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви”). Чим думає громада європейського міста, коли не обурюється такому вчинку державних чиновників?

Європейський вибір – це не прапорами махати, а думати, перш ніж щось робити. І думати не православієм головного мозга, а знанням законів та повагою до вірних інших конфесій чи тих, хто не сповідує жодної релігії. Тобто не святити воду добровільно-примусово для всіх, на комунальних підприємствах (це по суті те саме, що добровільно-примусово вигнати працівників на демонстрацію в радянські часи, ну чи мітинг на підтриму режиму Януковича у пострадянські).

Релігійним діям місце у церквах, куди вірні справді захочуть прийти – у тому числі побожні чиновники. Чи може давайте, раз Кам’янець місто семи культур, будемо ще вимикати воду протягом світлового дня у Рамадан та взагалі всі комунікації у шабат?

osvyachennya_3

З Миколая по Йордан – український Рамадан!

Ця жартівлива фраза описує місяць зимових празників, які радісно святкують українці з 19 грудня по 19 січня.

Вона ж демонструє еклектичність та інерційність нашого мислення, погане знання культури інших народів, і необхідність задуматись над принципами й ритмами співіснування у тій новій країні, яку ми зараз творимо – демократичній, європейській, сучасній Україні.

Узагалі, традиційні зимові свята українців колись були мудрим пристосуванням до умов місцевого клімату та способу ведення господарства.

Поза духовною складовою (яку я, при всі повазі, залишу за рамками цього тексту – адже вважаю духовність особистою, й навіть інтимною, справою кожної людини – а от обставини співжиття цілком публічною темою, придатною для обговорення), різдвяний піст дозволяє зекономити продукти на початку довгої суворої зими, різдвяні свята – вийти з заметених снігом хат, поспівати, поспілкуватись і відпочити, занурення в ополонку на Йордана – відійти від святкувань і стимулювати імунну систему, а наступний великий піст – зосередитись на рослинній їжі, корисній під час весняного авітамінозу.

Однак українці уже не живуть переважно у селах (пропорція міського/сільського населення 70/30%) та не ведуть натуральне господарство – тому “український Рамадан” стає нагодою збадьоритись і розвіятись від зимової депресії, зустрітись з родиною, проявити повагу до етнічних традицій.

У цей місяць потрапляє і католицьке/протестантське Різдво (25 грудня), і ритуалізований у радянські часи Новий рік (за григоріанським календарем), і Старий новий рік (за юліанським календарем) який співпадає з язичницькими святкуваннями Маланки. Це свята релігійні та світські, урбаністичні й доволі недавні (Новий рік), сільськогосподарські і дуже древні (свята різдвяного циклу, пов’язані з зимовим сонцестоянням, після якого починав збільшуватись день).

Усі ці еклектичні торжества є нашою традицією, яку ми, вочевидь, любимо. Однак, якщо чесно, святкуємо їх не задумуючись, по інерції.

Вартує згадати історії, які стоять за улюбленими народними гуляннями.

Нагадаю лише одну таку – про Новий рік.

1 січня зробили вихідним днем у СРСР у 1947 році, однак новорічне святкування стало справді масовим та обросло власними ритуалами лише з 1960-х років, коли кількість міського населення перевищила кількість сільського.

За кількадесят років у СРСР склались своєрідні новорічні традиції – привітання генсека, шампанське під бій курантів, “тазік олів’є” та глибоко психоаналітичний фільм про пригоди випившого чоловіка, який потрапив у чужу квартиру.

А новорічна красуня-ялинка – прикрашене хвойне дерево – насправді є частиною західноєвропейської різдвяної традиції, яка була впроваджена у Росії Петром Першим, та заборонена у Радянському Союзі у 1920-х роках у рамках боротьби з релігією.

Наприкінці, 1930-х років традиція прикрашати ялинки була відновлена, однак не на Різдво, а на Новий рік.

У сучасності, з 1990-х років у країнах Європи та Америки ялинку називають не “різдвяною”, а “святковою”, щоб зняти релігійні конотації з масового святкування, яке відкрите для громадян будь-яких конфесій.

В Україні ж, в силу перипетій радянської історії, новорічна ялинка і так є світським символом. Це обставина, яку вартує плекати – як частину особливого українського шляху, який ми зараз шукаємо.

Після анексії Криму та початку війни на Сході риторика української державної ідеї різко змістилась від етнічної до політичної, громадянської складової. Гасло “Єдина Країна – Единая Страна” акцентує на поліетнічності, а відтак і поліконфесійності України.

Громадянки та громадяни найрізноманітнішого національного походження та віросповідання своїми діями довели патріотизм та відданість країні, яку будують разом. Отже, заслуговують на увагу і повагу до того, що їм важливо. Наприклад, до власних релігійних свят.

7 січня (православне Різдво) є вихідним днем в Україні з початку 1990-х років.

У цьому році на сайті президента України була зареєстрована петиція з проханням зробити вихідним днем і 25 грудня (католицьке/протестантське Різдво). До речі, саме такі різдвяні вихідні у наших країнах-сусідках по європейсько-азійському пограниччю – Білорусі та Молдові.

Однак, як щодо релігійних свят інших конфесій? Чому саме цей день для них має бути вихідним, а день їх релігійного торжества – ні?

Уявлення “Україна – православна країна” попахує скрєпами. Теза “Україна – світська держава, де існує повага та взаєморозуміння між громадян(к)ами різних конфесій” – більш відповідає реаліям демократичної поліконфесійної країни.

Деякі ознаки міжконфесійного порозуміння та толерантності уже сьогодні можна розпізнати – наприклад, у фб-постах юдеїв, які вітають друзів-християн з Різдвом, і у привітаннях, які надходять уже їм – з Ханукою.

До речі, приказка про “український Рамадан” у суті своїй невірна – адже Рамадан є місяцем суворого посту, а не празників. Зрештою, Рамадан кримських татар – це також український Рамадан.

До міжконфесійного діалогу стали більш схильні українські релігійні організації –красивими прикладами є нагородження медалями УПЦ КП “За жертовність і любов до України” бійців АТО різних віросповідань чи спільні молитви за мир.

Аміна Окуєва, прес-офіцер Міжнародного миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва, отримує нагороду УПЦ КП
 28 березня 2015 року. Міжконфесійна молитва мусульман, християн, і буддистів на Софійській площі, у Києві. Фото Саіда Ісмагілова

Поліконфесійність України спонукає задавати питання про роль держави як розпорядниці колективних інтересів, яка має дбати про інтереси всіх, а не лише уявної більшості.

Як зробити так, щоб кожен громадянин чи громадянка України мали можливість належно відсвяткувати дні, важливі для їх конфесії?

Які законодавчі зміни це передбачає? Зміну робочої етики? Мислення людей, громадської думки?

Це також питання про спосіб економічного виробництва, на якому базується наше життя. Як я вже писала вище, християнські зимові свята містять відголоски язичницьких святкувань, а ті, в свою чергу, були пов’язані з сільськогосподарським циклом.

З 1960-70 років більшість населення України стала жити в містах – і це глобальна, планетарна тенденція, пов’язана з індустріалізацією виробництва. В індустріальній економіці важливо мати чіткі вихідні – велике підприємство можна зупинити на кілька наперед визначених днів у році.

Однак, креативна, інноваційна економіка, економіка інтелектуальної праці, у напрямку якої ми, хай повільно, а все ж рухаємось, не вимагає такої безкомпромісної фізичної присутності на робочому місці та злагодженої одночасної роботи великого колективу.

Що буде, якщо при прийомі на роботу у, скажімо, юридичну фірму, працівниця чи працівник сама визначатиме, які саме 2-3 дні воліє мати вихідними у зв’язку з своїм віросповіданням? Чи за відсутністю такого – назвемо тоді ці дні “вихідними на особистий розвиток“.

Чому б і ні? Це цілком можливо для цієї сфери діяльності.

Чи тоді нам потрібен перелік виробництв, на яких релігійні вихідні можуть бути гнучкими, а на яких – лише фіксованими?

Хоча на яких саме вони мають бути фіксованими – адже у швидкій, міліції, МНС тощо і так завжди є чергування?

А, можливо, нам узагалі варто відмовитись від державних вихідних з нагоди релігійних свят, та просто скоротити робочий день з 8 до 6 годин – щоб усім вистачало часу на родинні справи, духовність, та розвиток?

Я, звісно ж, розумію, що це дещо утопічні ідеї. Однак у добу комп’ютерів та космічних польотів варто вміти дивитись одночасно і у сьогодення, і у майбутнє.

Не відмовлятись від зимових свят, таких любих нашому серцю, але й не зациклюватись на минулому. Робити їх не лише приводом фб-флешмобів “різдвяний стіл”, “ми у вишиванках”, “я у ополонці” – але й нагодою для переосмислення, оновлення, діалогу.


Тамара Злобіна

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *